Офіційний сайт Олевської міської ради

Alternative content

Get Adobe Flash player

ВИБОРЧА КОМІСІЯ

___________________________

Баннер

Привітання

Пошук на сайті


ДЛЯ ТУРИСТІВ

МІСТА-ПОБРАТИМИ

Про Олевськ пишуть

 

Olevsk Sity

Календар

2020
Жовтень
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031 

Випадкове фото

Лічильники

 

 

 

Головна Новини Олевська міська рада Спеціальна комісія міської ради проголосувала за перейменування 20 вулиць в Олевську
Спеціальна комісія міської ради проголосувала за перейменування 20 вулиць в Олевську
Автор: Content manager   

26 лютого  відбулось друге засідання спеціальної комісії ради з питань декомунізації найменувань і перейменувань вулиць, провулків та інших об’єктів міста Олевська до складу якої увійшли: голова спеціальної комісії  Ковалінський Ю.М., заступник голови комісії Халімончук Ю.В., секретар комісії Власенко М.А. Члени комісії міської ради: Гур'єва Є.А., Вжесінська А.О., Дрогальчук О.Л., Русин Ю.Г., Саковець Л.В. та Тарасевич Н.М. Бажання бути  у складі комісії виявив і Шапіро Є.Г.

Після проведених міською радою громадських слухань, комісія не змінила свого рішення щодо перейменування вулиць. Позицію міської ради в даному питанні висловила секретар ради Біленець Н.І., що краще перейменувати 11 вулиць та відповідно провулків (перші 11, які вказані далі), згідно рекомендацій Українського інституту національної пам’яті, щоб не викликати обурення людей та негативу до депутатів.

Голова, заступник та  секретар комісії наполягли на зміні назв, аргументуючи це відновленням історичної справедливості та необхідності вшанувати борців за незалежність України. «Радянські» назви  повинні зникнути з карти міста, а на їх місці з’явитися українські. Погодьтеся, що в Олевську багато вулиць носять імена саме російсько-радянських постатей.

Вони проголосували за нові назви: Жовтнева – Осіння, Комсомольська – Калинова, Чапаєва – Олевської республіки, І пров. Чапаєва ( який можуть змінити на вулицю) – Устима Кармелюка, Островського – Гетьмана Сагайдачного, Радгоспна – Валерія Лобановського, Кузнєцова – Григорія Сковороди, Федорова – Хмелівську, Енгельса – Олексія Береста, Щорса – Січових Стрільців, Коцюбинського – Михайла Коцюбинського, Інтернаціональна – Покровська, Іскра – Затишна, Горького – Івана Богуна, Суворова – Симона Петлюри, Олега Кошового – Гетьмана Мазепи, Зої Космодем'янської – Свято-Воздвиженська, Чкалова – Поліської Січі, Московська – Спасо-Преображенська.

До числа вулиць додали Грабчака, якій жителі бажають повернути «докомуністичну» назву Зелена. Жителі вулиць Комсомольська, Радгоспна, Інтернаціональна, Іскра самі запропонували нові назви, а депутати підтримали громадську ініціативу. Прихожани костелу Воздвиження Святого Хреста надіслали пропозицію змінити назву  вулиці Зої Космодем'янської на Свято-Воздвиженську. Якщо депутати проголосують, то в центрі міста буде вулиця Свято-Миколаївська названа на честь церкви та Свято-Воздвиженська названа на честь костелу. Важливо, що серед нових назв знайшлося місце не лише гетьманам та видатним особам, а й пов’язаних з релігією та духовністю: Покровська, Свято-Воздвиженська та Спасо-Преображенська. Назва вулиці, як і ім’я людини має свою історію та несе певну енергетику.

Жителі вулиці Коцюбинської попросили «переписати» вулицю з сина на батька, вона матиме назву Михайла Коцюбинського. Якщо в обласній ОДА це не розцінять як інше трактування, фактично нічого в документах змінювати не доведеться.

Біографія Сидора Артемовича Ковпака поставила під сумнів бажання перейменувати вулицю, його звання та бойові заслуги залишили на розсуд депутатів. Якщо депутати проголосують за перейменування вулиці Матросова, то її назвуть на честь Героя АТО Миколи Гайчені. Мати дала згоду, щоб вулиця була названа ім’ям сина, але за умови, що жителі не повинні бути проти цього.

Депутат від БПП Шапіро Євген наполягав на зміні назв 13 вулиць, які чітко вказані на сайті Українського інституту національної пам’яті». Про перейменування інших 5 був категорично проти та покинув залу засідань зі словами «я подам до суду на міську раду за порушення прав громадян».

Процес декомунізації Олевської топоніміки добігає фінішу. Проект рішення проперейменування близько 20 вулиць з провулками підготовлений міською радою та буде розглядатися 2 березня на сесії міської ради і голосування відбуватиметься окремо по кожній вулиці.

 

 

Устим Кармелюк- український національний герой, керівник повстанського руху на Поділлі у18131835 роках проти національного і соціального гніту. Протягом 23 років боротьби повстанські загони Кармелюка здійснили понад 1 тис. нападів на поміщицькі маєтки. Захоплені у поміщиків гроші та майно роздавали селянській бідноті.

18301835 — селянський рух під проводом Кармелюка охопив усе Поділля, суміжні з ним райони Бессарабії, Волині та Київщини. У ньому брали участь бл. 20 тис. селян, які здійснили понад 1000 нападів на поміщицькі маєтки. У повстанському русі брали участь не лише українці, а й поляки та євреї, які на очних ставках і допитах ніколи не зрадили Кармалюка, за що були покарані і вивезені до Сибіру.

За свої 48 років він був ув’язнений 8 разів, і йому дивом вдавалося тікати з в’язниць, Устима Кармалюка жорстоко катували (всю осінь 1824 року просидів прикутим до кам’яного стовпа в одиночній камері Папської вежі, його тіло витримало близько 227 ударів батога, таврування розпеченим залізом). Був засуджений до довічної каторги в Сибірі, але йому вдалося здійснити втечу. В нього було 5 дітей.

Вбили героя, говорить переказ, не кулею, а срібним ґудзиком — тільки так можна убити характерника, тобто чаклуна, яким вважали отамана. Тіло ватажка ще довго возили селами, щоб залякати селян. До наших часів дійшов лише опис зовнішності Кармалюка, а єдиний достовірний його портрет належить пензлю Тропініна та відомий у кількох копіях, одна з яких зберігається в Ермітажі.

 

Петро́ Ко́нонович Конаше́вич-Сагайда́чний — український полководець та політичний діяч, гетьман реєстрового козацтвакошовий отаман Запорізької Січі. Організатор успішних походів запорозьких козаків проти Кримського ханстваОсманської імперії та Московського царстваМеценат православних братств та опікун слов'яно-греко-латинських та братських шкіл.

На честь Петра Сагайдачного названий вищий військовий навчальний заклад — Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра СагайдачногоКиївська державна академія водного транспорту ім. гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного та Запорізький інститут МАУП ім. гетьмана Петра Сагайдачного.

4 липня 1993 року до складу ВМС України увійшов фрегат «Гетьман Сагайдачний» — флагман сучасного українського військово-морського флоту.

В 2011 році рішенням Архієрейського собору Української автокефальної православної церкви Петро Сагайдачний був канонізований в чині «благовірний гетьман

 

 

Іва́н Богу́н  — український військовий і державний діячкозацький полководець часу Хмельниччини, полковник подільський, згодом — кальницький і паволоцький.

Після смерті Б. Хмельницького (27 липня 1657 року) Іван Богун певний час підтримував курс Івана Виговського та Юрія Хмельницького на унезалежнення від Москви української зовнішньої та внутрішньої політики, але й крен в інший бік вказаних гетьманів — на зближення із Польщею чи Туреччиною теж викликав спротив кальницького полковника. Зокрема, Богун відмовився підписувати укладений Виговським Гадяцький договір (6 вересня 1658 року) і разом з І. Сірком очолив народне повстання, метою якого було усунення гетьмана від влади. Зазнавши поразки, Виговський попросив допомоги в Туреччини та, васально залежного від неї, Кримського ханства. Але Івану Богуну та Сіркові вдалося завдати поразки кримським татарам і прогнати Виговського з країни. Також кальницький полковник виступив проти укладених Ю. Хмельницьким Переяславських статей, що їх нав'язувала Росія та Слободищенського трактату (1660), продиктованого Річчю Посполитою.

Іменем Івана Богуна названий Київський військовий ліцей.

 

Вале́рій Васи́льович Лобано́вський  — видатний радянський та український футболіст і тренер. Багаторічний наставник «Динамо» (Київ), на чолі якого двічі вигравав Кубок володарів кубків. Тричі був наставником збірної СРСР, з якою став віце-чемпіоном Європи 1988. Тренер збірної України у 2000–2001 роках.Майстер спорту СРСР. Нагороджений радянськими орденами «Знак Пошани» і Трудового Червоного ПрапораЗаслужений тренер СРСР та України. Герой України.

Нагороджений орденом «За заслуги» ІІ ступеня. Посмертно нагороджений найвищим державним званням «Герой України» і Рубіновим Орденом УЄФА за внесок у розвиток футболу. У травні 2002 року його ім'я присвоїли київському стадіону «Динамо».

У 2003 році нагороджений орденом ФІФА «За заслуги» за значний вклад у розвиток світового футболу.

У 2007 році англійська «Таймс» назвала Лобановського серед 50 найвизначніших тренерів світу за останні 60 років (1945–2005). Він став єдиним спеціалістом з країн колишнього СРСР, який потрапив до цього списку. Наставника описано як «безсумнівного лідера…» та «…ключову фігуру радянського футболу в 1970-х і 1980-х роках».

У 2008 році Валерій Лобановський посів 6 місце серед найвизначніших українців усіх часів у проекті «Великі українці». Тренер опинився попереду таких історичних постатей, як В'ячеслав ЧорновілГригорій СковородаІван Франко чи Михайло Грушевський.

У липні 2013 року авторитетний журнал World Soccer на офіційному сайті опублікував свою версію символічної збірної всіх часів, частиною якої став і список найкращих тренерів в історії футболу. Список створювали згідно з вибором та голосами близько 70 експертів з усього світу, кожен із них також мав право назвати свою символічну збірну найкращих гравців (використовуючи формацію 4—4—2) а також п'ять, на його думку, найвеличніших футбольних наставників. У цьому списку український тренер посів сьоме місце, набравши 14 голосів.

 

Олексі́й Проко́пович Бе́рест — український радянський військовикГерой України, лейтенант Червоної Армії, що встановив, разом з Михайлом Єгоровим та Мелітоном Кантарією, Прапор Перемоги на даху німецького Рейхстагу 30 квітня 1945.

В офіційній радянській історіографії зазначено, що Прапор Перемоги встановили сержанти М. Єгоров і М. Кантарія. Проте на основі звітів воєначальників керівництву Кремля можна зробити досить об'єктивні висновки про те, що серед героїв був Олексій Берест, і цей факт приховувався.

6 травня 2005 року за бойову відвагу у німецько-радянській війні 1941–1945 років, особисту мужність і героїзм, виявлені в Берлінській операції та встановленні Прапора Перемоги над рейхстагом Указом Президента України Віктора Ющенка Олексію Бересту посмертно присвоєно звання Героя України з присвоєнням ордена Золотої Зірки. 

Життя О. Береста трагічно обірвалось, Олексій Берест врятував п'ятирічну дівчинку з-під коліс поїзда, проте сам був збитий і, не приходячи до тями, Олексій Берест помер.

 

 

Григо́рій Са́вич Сковорода́  — український просвітитель-гуманістфілософ,поетпедагог.Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Переслідуваний світськими та духовними властями, з 1770-х років вів життя мандрівного філософа. У філософських діалогах і трактатах біблійна проблематика переплітається з ідеями платонізму та стоїцизму. Сенс людського існування — подвиг самопізнання.

Біограф про його життя: «Уставав дуже рано, їв раз на день, без м'яса і риби, був завжди веселий, сильний, рухливий, з усього задоволений, до всіх добрий, усім готовий послужити. Поважав і любив добрих людей без різниці їх стану, навідувався до хворих, розважав сумних, ділився останнім з тим, хто нічого не мав.

Слава про Сковороду йшла так далеко, що про нього довідалась і цариця Катерина II, і забажала його побачити. Через свого поручника Потьомкіна вона послала Сковороді запрошення переселитись з України в Петербург. Посланець цариці застав Сковороду на краю дороги, де він відпочивав і грав на флейті, а недалеко нього паслася вівця того господаря, в якого філософ затримався. Посланець передав йому запрошення цариці, але Сковорода, просто й спокійно дивлячись в очі посланцеві, заявив:

«Скажіть цариці, що я не покину України — мені дудка й вівця дорожчі царського вінця».

Приятель і біограф Сковороди Ковалинський теж засвідчував: «Коли писав Сковорода для свого краю, то і вживав деколи української мови та правопису, вживаного в українському виговорі. Він любив завжди свою природжену мову. Дуже любив свій рідний край, свою любу Україну й коли відлучався за її межі, обов’язково прагнув скоріше туди повернутися і бажав там померти. Він висловлює це в багатьох місцях своїх творів. «Всяк должен узнать свой народ і в народі себе».

 

Петлю́ра Си́мон Васи́льович (10 (22) травня 1879Полтава — 25 травня 1926Париж) — український державний, військовий та політичний діячпубліцист, літературний і театральний критик. Організатор українських збройних сил. Член Генерального секретаріату Української Центральної Ради (від 28 червня — 31 грудня 1917[1]) на посаді Генерального секретаря з військових справ. Головний отаман військ УНР(з листопада 1918 р.). Голова Директорії УНР (9 травня 1919 — 10 листопада 1920). Дядько по матері патріарха Мстислава.

Його націоналістична діяльність почалась тоді, коли він став одним із організаторів виступу семінаристів, які вимагали скасувати систему шпигунства, звільнити наглядачів, увести до програми українознавчі предмети. Довгий час перебував в еміграції через переслідування.

Пам'ятник Симону Петлюрі встановлено в Рівному. У Парижі існує українська бібліотека імені Симона Петлюри та Музей Симона Петлюри.

 

Іва́н Мазе́па-Калединський  — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній (1687-1704) і всій Наддніпрянській Україні (1704-1709). Князь Священної Римської імперії (1707-1709). Представник шляхетного роду Мазеп-Колединських гербу Курч з Київщини. У молодості служив при дворі короля Яна II Казимира. По обранню гетьманом, намагався відновити авторитет інституту гетьманства в Україні. Зробив великий внесок у економічно-культурний розвиток Лівобережжя. Перебуваючи під патронатом московського царя Петра I, проводив курс на відновлення козацької держави Війська Запорозького з кордонами часів Хмельниччини. Тривалий час формально підтримував Московське царство у Північній війні зі Швецією, проте 1708 року підтримав сторону шведів. Після поразки під Полтавою врятувався в Молдові. Помер у місті Бендери.

 

Поліська СічУкраїнська повстанська армія отамана Бульби Боровця (УПА(о)Б-Б), Українська народно-революційна армія (УНРА, з літа 1943 року) — підпільна збройна формація, створена на Поліссі (Північна Україна) влітку 1941 року, в селі Немовичі Сарненського р-ну, що на Рівненщині отаманом Тарасом Бульбою було видано перший наказ про початок боротьби і створення повстанської армії. Основу організації було закладено ще у 1940 році, а перші збройні формації було утворено із початком німецько-радянської війни у червні 1941 року. Бульбівці воювали як проти німців, так і протирадянських військ, періодично співпрацюючи з однією із сторін. Найбільшого розмаху Поліська Січ набула у 1942 році, коли в її рядах було від 3-х до 10-ти тис. вояків [1]. Невеликий проміжок часу повстанці контролювали частину Полісся, в районі штабу Січі — міста Олевська, проголосивши Олевську Республіку.

На сучасному етапі, не існує збройних формувань «Поліської Січі». Є лише історично-краєзнавча громадська ініціатива «Поліська Січ», засновником якої є відомий громадський діяч, політв'язень і доброволець АТО на Сході України Микола Ляхович. ГІ «Поліська Січ» має свій сайт, сторінки в соцмережах, а також канал на відеохостингу YouTube, де оприлюднюються зібранні матеріали і спогади про національно-визвольні змагання на Поліссі і Волині. Частим дописувачем на сайті ГІ «Поліська Січ» є відомий дослідник з Волині Іван Ольховський, автор біографічної книги про засновника УПА «Поліська Січ» Тараса Бульбу-Боровця.

 

«Січові́ Cтрільці́» — назва вiйськових пiдроздiлiв Надднiпрянської Армії УНР сформованих у 19171919 роках початково з вiйськовополонених-австро-угорців українського походження.

Перше вiйськове формування Сiчових стрiльцiв у Надднiпрянщинi — Галицько-Буковинський курінь Січових стрільців — було зорганізовано у Києві[1] у листопаді 1917 з українців — галичан та буковинцiв — росiйських вiйськовополонених австро-угорської армії, якi знаходились в Надднiпрянськiй Українi та добровiльно згодилися захищати Українську Центральну Раду перед наступом більшовиків (командир куреня — сотник Григорій Лисенко). У грудні-січні курiнь (батальйон) брав участь у боях під Бахмачем і в Києві, далі захищав уряд УНР під час відступу до Житомира. Наприкінці січня 1918 Галицько-Буковинський курінь Січових стрільців брав участь у придушенні Січневого повстання в Києві. Відтоді й аж до кінця існування формувань Січових Стрільців, їх верховним головнокомандувачем вважався полковник армiї УНР, колишнiй фенріх австро-угорської армiї, Євген Коновалець.

По звiльненню 1 березня 1918 року Києва, 1-й курінь Січових стрільців залишився в Києві для охорони порядку і розгорнувся в полк Січових стрільців у складі двох піших і одного запасного куренів, кінної розвідки і гарматної батерії; він нараховував 3 000 старшин і вояків (у тому ч. бл. ⅓ наддніпрянців).

По відмові після гетьманського перевороту полку Січових стрільців продовжувати військову службу на користь Української Держави, його роззброїли німці й Січові стрільці розійшлися по Україні, але значна частина їх перейшла на службу до Запорізької дивізії збройних сил Української Держави, де у 2-му піхотному полку полковника Петра Болбочана склала 3-й курінь.

У кінці серпня гетьман Павло Скоропадський погодився на формування Окремого загону Січових Стрільців і призначив для нього місце розташування у Білій Церкві; склад: 1 піхотний курінь з 4 сотень, кулеметна сотня, кінна розвідка, гарматна батерія і технічна частина; загальний стан — 59 старшин і 1 187 вояків (бойовий стан — 46 і 816).

 

 

Миха́йло Миха́йлович Коцюби́нський (*5 (17) вересня 1864Вінниця — 12 (25) квітня 1913Чернігів) — український письменникгромадський діяч, голова «Просвіти» в Чернігові.

Автор творів «Цвіт яблуні», «Фата Моргана», «Коні не винні», «Інтермецо», «Ялинка», «Тіні забутих предків». Існує Вінницький літературно-меморіальний музей М. М. Коцюбинського. У Чернігові працює Чернігівський літературно-меморіальний музей-заповідник М. М. Коцюбинського.У 2011 році відроджено Музей Михайла Коцюбинського в Сімеїзі.У 2010–2011 засноване Всеукраїнське товариство сприяння відродженню літературних музеїв М. Коцюбинського в Криму.